Ця угода мала символічне значення для УНР. Попри це, уряд Симона Петлюри був вимушений піти на великі поступки, оскільки були визнані вже де-факто встановлені кордони по межі розташуванням польських військ в Україні — по річці Збруч. Це означало тимчасове зречення від великих етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Такий крок уряду Симона Петлюри був оцінений вкрай негативно декотрими українськими політиками того часу і більшістю населення окупованих Польщею територій.

За цим договором Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України. Гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі і польського в Україні. Договір уклали таємно, фактично, С.Петлюра визнав питання Східної Галичини внутрішньою справою Польщі, чим нівелював угоду про злуку між УНР і ЗУНР (1919 р.). Складовою частиною договору була військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року українським генералом Володимиром Сінклером та представником польського військового відомства Славеком, яка передбачала початок спільних польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України.

Засудження договору громадськими діячами

Варшавський договір був засуджений найближчими прибічниками Петлюри — Винниченком, Грушевським та іншими. Незаконним назвав цей договір голова Всеукраїнського трудового конгресу С.Вітик, а також М.Грушевський, В.Винниченко, І.Мазепа та ін.

Відомий англійський науковець Е.Карр назвав С.Петлюру «вдалим авантюристом», а укладений ним Варшавський договір кваліфікував як банкрутство українського буржуазного націоналізму, бо національні відчуття українського селянства стимулювалися перш за все ворожістю до польських поміщиків.

Симонові Петлюрі не вдалось реалізувати її цілком.

С.Шелухін про юридичну неграмотність договору

С.Шелухін, як фахівець правових питань, неодноразово наголошував про юридично неграмотне складання договору: з боку УНР він був підписаний міністром закордонних справ А.Лівицьким (одним ним, від імені уряду І.Мазепи), який не мав юридичного права підписувати договір. Адже згідно з постановою Директорії від 15 листопада 1919 року уповноваженими у міжнародних справах були Ф.Швець і О.Макарченко. З іншого боку, Варшавський договір передбачав надання повноважень лише одній особі — С.Петлюрі. В ньому зазначалось, що Річ Посполита визнає Директорію незалежної УНР на чолі з головним отаманом С.Петлюрою як верховну владу в Українській Народній Республіці, яка відповідала Конституції 28 січня 1919 р., а також вказував на

«намагання С.Петлюри знищити цю Конституцію, скасувати Директорію, перетворити її у фікцію та утворити своє єдіновластіє».

Доказом цього була видана нова Конституція УНР за підписом С.Петлюри, яка, на переконання С.Шелухіна, суперечила чинному законодавству. Відповідно до її норм, С.Петлюра виступав єдиним джерелом верховної влади та наділявся широкими законодавчими, адміністративними та судовими повноваженнями.

По-друге, Варшавський договір між УНР і Польщею був укладений із врахуванням інтересів виключно польської сторони, адже Польща визнала лише право України на незалежне державне існування. За таких обставин, мова йшла виключно про визнання тільки права на державність, а не про українську державність, як існуючу правову реальність. Польська сторона постійно вживала усталену термінологію при назві держави — «Польський уряд РПП». Натомість, українська сторона як державно-правову назву використовувала одночасно декілька термінів, наприклад «уряд УНР», а то й просто «Україна». Відповідно до тексту договору, С.Петлюра і його уряд зобов'язалися не укладати жодних угод проти РПП, а уряд РПП — жодних договорів проти України, але не проти Української Народної Республіки. Правоту позиції С.Шелухіна підтвердив і той факт, що на переговорах в Ризі, якби це не оцінювалося, був укладений радянсько-польський договір проти УНР, так і проти С.Петлюри.

По-третє, визнання держави як суб'єкта міжнародного права, включає й визнання всіх її структурних елементів, у тому числі й народу. Натомість, в договорі від 21 квітня 1920 р. не тільки про народний суверенітет, а й взагалі про український народ навіть не згадується. Його трактували виключно як об'єкт договору, щоб розпоряджатися ним, як «безвольним та безсловесним, безправним і недієздатним».

Прем'єр-міністр І.Мазепа, який не знав про його підготовку, згодом відзначав:

"Варшавський договір був для мене повною несподіванкою. Було ясно, що цей договір міг бути підписаний тільки в умовах, коли польський "союзник" міг диктувати свою волю представникам У.Н.Р."

Без погодження з міністрами й ще трьома членами Директорії А.Лівицький не мав права одноосібно підписувати цей договір, який мав таємний характер і був опублікований лише в 1926 р.

Використовуючи значний фактичний матеріал, С.Шелухін показав, як нехтування правових норм політичною елітою України, насамперед у реалізації зовнішньополітичного курсу, призвело до занепаду української державності на початку XX століття.

Сутність Варшавського договору С.Шелухін вважав антиукраїнською:

Цей договір від початку до кінця б'є по пучуття честі й гідності національної, по доброму імені й по інтересах української нації, живе тіло якої він ріже холоднокровно і шматує так, як це можуть робити тільки вороги життя, існування, свободи і розвитку українського народу.

С.Петлюра зі своїми однодумцями зреклися ідеалів українського народу,

підпорядкувалися польській орієнтації, відійшли від незалежного курсу зовнішньої політики УНР та стали самозванцями. Жодний ворог української нації, підкреслював вчений, не міг би зробити більше, ніж зробили ті люди, які виступили в цьому договорі від імені українського народу.