Леопольд Окулицкий (пол. Leopold Okulicki, псевдо Ведмедик пол. Niedźwiadek; 12 листопада 1898, Братучіци поблизу Бохні, тоді — Австро-Угорщина — 24 грудня 1946) — польський військовик, генерал, останній командувач Армії крайової.

В 1910 році став членом мілітарного Стрілецького Союзу, в 1914 здав іспити на чин унтер-офіцера. В 1915 році вступив в полк Польських Легіонів, що входили до складу Австро-Угорської армії.

Перша світова війна та міжвоєнний період

Брав участь у Першій світовій і Радянсько-польській війнах. У міжвоєнний період залишився в армії, закінчив у 1925 році Вище військове училище в Варшаві, був штабним офіцером і вів викладацьку діяльність, цього ж року з відзнакою закінчив цей навчальний заклад і в чині капітана був направлений в Гродно на посаду офіцера штабу округу. Прослуживши там майже п'ять років і отримавши чин майора протягом року командував батальйоном в 75-му піхотному полку. Потім був направлений в Центр підготовки піхоти у Рембертові, де чотири роки викладав тактику майбутнім офіцерам польської армії.

Ще рік прослуживши у військах в чині підполковника був запрошений на роботу в Генеральний Штаб, де з 1936 по 1939 роки займався розробкою оперативного плану «Схід» («Wschód»), в якому детально опрацьовувалися дії Війська Польського у разі нападу СРСР.

Друга світова війна

Після початку Другої світової війни брав участь в обороні Варшави. Уник полону.

Вступив у підпільну організацію «Служба Перемозі Польщи» (пол. Sluzba Zwyciestwu Polski). Пізніше став комендантом лодзинського округу «Союзу збройної боротьби» а потім — комендантом цієї організації у Львові.

В 1941 був заарештований НКВС, утримувався у Луб'янській в'язниці в Москві. Після початку Радянсько-німецької війни і підписання угоди між Сікорським і урядом СРСР (Угода Сікорського-Майського), був звільнений і зайняв пост начальника штабу створюваної на території СРСР польської армії генерала Андерса. Пізніше був призначений командиром 7 Піхотній Дивізії. Пройшовши підготовку в Лондоні, був направлений на конспіративну роботу в окуповану Польщу.

У липні 1944 року став командиром другого ешелону Армії крайової. Тадеуш Бур-Коморовський призначив його своїм заступником і наступником. 27 липня 1944 був призначений Бур-Коморовським комендантом нової таємної організації під назвою NIE. Зберіг на нелегальному становищі в Варшаві конспіративні штаби NIE, зброю та боєприпаси, радіопередавачі.

Брав участь у Варшавському повстанні в якості начальника штабу АК. Після придушення повстання йому вдалося втекти разом з цивільним населенням.

3 жовтня 1944 був призначений Головним Комендантом Армії крайової. Зважаючи на неможливість продовження спрямованої проти НКВС і радянських військ широкомасштабної підпільної війни через втому населення, людських втрат та репресій з боку НКВС та польських органів державної безпеки, прийняв рішення про зміну стратегії боротьби. 19 січня 1945 на залізничному вокзалі в Ченстохові видав наказ про розпуск Армії крайової, наказавши зберегти на нелегальному становищі конспіративні штаби А. К., заховати в надійних місцях зброю і боєприпаси, ретельно законспірувати місцезнаходження радіопередавачів.

Арешт та загибель

У лютому 1945 року представники емігрантського польського уряду, що знаходилися в Польщі, більшість делегатів Ради Національної єдності (тимчасового підпільного парламенту) і керівники АК були запрошені «генералом радянських військ Івановим» (генералом НКГБ І. А. Сєровим) на «конференцію з приводу можливого входження керівників підпілля в новий уряд». Незважаючи на гарантії безпеки, 27 березня вони були заарештовані в Прушкуві і доставлені до Москви. Окулицький був засуджений до 10 років позбавлення волі.

Доля Окулицького після 1945 року не відома. 21 червня 1955 року уряди США і Великої Британії звернулися до Москви і Варшави з офіційними нотами з питанням про долю засуджених на «Процесі шістнадцяти», які не повернулися до того часу з СРСР. В результаті в жовтні 1955 і в 1956 роках радянська влада заявили, що Леопольд Окулицкий помер в тюрмі на Луб'янці 24 грудня 1946 року від серцевого нападу і паралічу, а його останки були спалені. Цю інформацію поставили під сумнів інші засуджені на процесі і до того часу звільнені з ув'язнення Адам Бень і Антоній Пайдак, які заявили, що Окулицкий був убитий: обидва вони чули, як в різдвяний святвечір, 24 грудня 1946 року його виводили з камери № 62 на розстріл.